ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ-ШИШМАНОВОЇ. 3 серпня 1896 р. Колодяжне 22/VII

3 серпня 1896 р. Колодяжне 22/VII

Дорога моя Лідочка! Моя единственная старшая ку­зина!

Коли ти подумаєш по сих листах, що у мене в голові «не всі дома», то нема нічого дивного, бо я тільки недав-

но вернулась із «сумасшедшого дома», куди їздила в гості до дяді Саші. Сашко кланяється всім вам і каже, до якби ти відновила з ним переписку, то він був би рад, але я думаю, що се «не витанцюється» у вас, для сього треба перше відновити знакомство, т. є. приїхати тобі в Росію і побачити всіх на свої очі, а то традиції вже за­надто давні. Ти не нарікай на маму, що вона вам рідко пише, се зовсім не через те, що вона вас забула, а ско­ріш через те, що занадто живо пам’ятає всіх і все, пи­шучи до вас, вона завжди розстроїться і плаче, і жу­риться так, що бог з нею і з таким писанням. Вона без сліз не може бачить портрета дядька... Слава богу, те­пер У неї якось трохи луччі нерви стали, а то зимою час­то трудно бувало і їй, і нам з нею – дорого обійшовся той рік... Не диво теж, що я пишу частіш других, так і слід, бо раз – я з вами краще знакома, а друге – часті­ше всіх тепер держу перо в руках (держу його часом по цілих ночах, хоч се і не значить, щоб воно так уже бага­то написало).

Boules vagabondes усі в зборі, окрім найстаршої, т. є. папи, але і він, певне, завтра буде вже тут. До сен­тября пробудемо тут, а там знов у Київ, я, впрочем, може, ще тут забарюся і довше. Ну, бувай здорова і не вважай сього листа за настоящий, але так тільки, тим часом. Цілую тебе, і Міусольца, і Ваню. Кланяйся там Цвєті.

Твоя Леся

Коли не можна прислать гравюр по пошті, то знайди оказію восени, пришли через якого болгарина, питаю-щогося наукою в Росії.

ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ

3 серпня 1896 р. Колодяжне 22.VII

Дорога моя дядино!

Не вспіла почати Вам листа, як уже прийшлось кида­ти, то шити треба було, то приїхали гості; перше одні, а потім другі, а врешті приїхав Миша. Говорили ми, ба­зікали довго, врешті порішили, що треба ж колись і спати іти, отож всі розійшлися, пішла і я в свій ермітаж, але, поїш спать, хочу таки написати пару слів до Вас, щоб не

задавнювати листа. Дуже я тронута тим, що Владая заста­вила всіх думати часто про мене. Взагалі, я не знаю, що то­му причиною, а, здається, про мене у вас, і навіть серед софійських знайомих, зостались кращі спогади, ніж я за­служила. Дивно тільки, чому Владая не нагадує нікого Ра­ді, щоб їй згадати часом: «От десь там у Росії живе тая Леся, що ми з нею два літа прожили у Владаї,– чи не написать би їй хоч два слова dans mes heures perdues?»1



Чому Ви не пишете нічого з приводу наших запросин Ради в Росію до нас? Ми зовсім серйозно питали про се, і дуже нам жаль, що Ви не звертаєте на се уваги. Невже справді нам не суджено бачити кого з ваших хоч у го­стях у себе?

Наші хутко писатимуть Вам. Папа тепер у Полтавщи­ні, певне, приїхавши, напише Вам про Ваші справи щодо землі... Ох, вибачайте за такий дурацький лист, але завтра, знаю, що і такого не напишу за Мишею та за чужими людьми, уже і сьогодні жуки в голові гудуть од «галдєния».

Цілую міцно Вас і Раду і mon petit grand cousin2 Зорю. Хочу ще до Ліди обізватись, хоч я і безтолкова, а все-таки

люблю Вас усіх дуже.

Ваша Леся

Про бюст мама хоче Вам написати сама.

ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ

11 вересня 1896 р. Колодяжне

Дорога моя дядино!

Дуже мене зажурила звістка про Ваш бронхіт. Споді­ваюсь, що досі він уже минув і що Ви не їздили більше у Владаю, бо там хоч і свіже повітря, та все-таки різке для людини, що тільки що перенесла бронхіт. Простіть за та­кі pattes de mouche3, краще писати не можу – одвикла пи­сати лежачи, а колись добре вміла. Певне, по симпатії до Вас і я залягла. Нічого особенного у мене нема, нога fait des caprices4, як завжди, та доктор совітував полежати з тиждень, щоб дати їй зовсім успокоїтись. Я, властиво,

можу ходить, а тільки сидіть довго не можу і лежати бо­ком, а тільки на спині, а мені заважає [це] спать як слід, бо я привикла спать іменно боком. Причини сьому я не можу знайти, хіба, може, те, що я багато сиділа за пись­менним столом останнього часу, а може, і те, що самі кос­ті в суставі трошки перемінились, то давленіє на місце, вражене туберкульозом, погіршало. Я не придаю сьому серйозного значення, бо вже се третій приступ за сей рік і; певне, пройде так же скоро, як і ті два, ну, а коли ні, то пошукаємо яких радикальніших способів, ніж просте лежання, чи то, як вираягається мій доктор, «нравствен­ная повязка». Сія історія поплутала мої плани, і я тепер не знаю, як мені зробити, чи оставатись тут, у Колодяж-ному, до октября, як я думала раніш, чи їхати в Київ, се буде залежать від того, на чому остановиться моя нога,– коли перестане боліти, то зостанусь, а коли потребує ра­дикальних способів, то, може, поїду в Київ, хоч і то ще не знаю, бо коли прийдеться, напр[иклад], налояшти по­в’язку (не моральну, а матеріальну), то, може, краще ле­жати тут, ніж займати місце в тісній і без того київській квартирі. Правда, скучнувато тут буде, але се вже «по­сторонние соображения и к делу не относятся». А скоріш усього, що се фальшива тривога, і я завтра або післязав­тра плюну на всі нравственні пов’язки, встану і займусь своїми ділами, як ні в чім не бувало.



Мама і Олеся вже в Києві, я, здається, писала про се Раді. 2-го сент[ября] у Олесі перший екзамен по зак[ону] божому, головний камінь преткновенія, коли вона одоліє його, то вже можна думати, що все гаразд буде. Мама во­зиться з ремонтом квартири, клопоту немало, бо треба переклеювать, перекрашувать, перебивать і т. д.– уто­миться вона, певне, дуже, та що ж робить! Микось і Ок­сана поїдуть 3-го сент[ября] в Київ, може, і я з ними, не знаю. Чи не досить уже сього базгранин? Боюсь, що Ви утомите собі очі таким листом, а то б, може, ще писала. Краще було б одложити писання до ліпших часів, та хо­четься обізватись до Вас, я входжу тепер в положення людей, даремне ждучих листів. Бувайте здорові, люба, дорога дядино, і не бійтесь за мене – не першина, викру­чусь! Цілую Вас і всіх. Ліді писатиму от-от.

Ваша Леся

204. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

13 вересня 1896 р. Колодяжне 18 96

[Люба] мамочко! Не знаю, що написав [тобі пап] а про мене, може, що-небудь [таке], що засмутило тебе а я не [пос]піла тоді написати сама, та, правду кажучи, і неприятно було писать, бо положення моє було справді непевне. Тепер воно зовсім-таки поправилось, і я можу ізложить тобі все... sine ira et studio1. Ти знаєш, уже при тобі моя нога боліла, на другий день після вашого виїзду вона стала боліти гірше, на третій ще гірше, надто коли, посидівши який час, я вставала, щоб іти, то вже мусила просить кого-небудь, щоб поміг, бо нога боліла дуже різко і страшно було подумать наступити на неї. Тоді я поїха­ла до Левицького, не застала його дома, але на др[угий] день він сам приїхав подивитись мою [ногу] і найшов, що біль її не від ут[оми] мускулів, а таки від самого суста[ва ц]е, від пораженого місця. Спочат[ку] [він] радив накласти яку нерухому пов’язку, але я не згоди­лась на таке спішне рішення, і тоді він згодився на ком­проміс: накласти, як він каже, «нравственную повязку», с[еб]то лягти на тиждень в ліжко і старатись як можна менше ворушити ногою, а потім уже, коли з сього не ви­йде ніякого поліпшення, наложити «матеріальну пов’яз­ку», тут чи в Києві, де вже там ліпше буде. Три дні я вже лежу, встаючи тільки рано для того, щоб умитись, оді­тись і перейти з ліжка на диван (у Лілиній хаті), а уве­чері з дивана на ліжко.

[Нога зовсім] заспокоїлась, уночі [не болить], сливе не заважає, тільки [все-та]ки лежати треба більше на спині, а то на боку починає [бо] літи. Властиве, я могла б і встати, і ходити, та все хочу витримати іскус до кінця, бо трохи боюсь рецидиву, а про пов’язку противно і ду­мать. Ет, обійдеться і без неї! Тим більше, що вона ні до чого. Левицький каже, що треба б осягти «сращения», але я думаю, що його перш усього дуже трудно, а може, й неможливо осягти, а друге – що воно ні од яких реци­дивів не гарантірує, як се я знаю з прикладу інших лю­дей. Найкраще було б, якби можна було зробити яку ради­кальну хірургічну операцію і покінчити раз назавжди,

так чи інакше, з сею історією. Хірурги кажуть, що сього н[е можна], значить, зостається status quo, отже, [нічого] більше про се говорити! Я тіль[ки] недовольна, до нога на сей раз по[казує] свої штуки ще з літа, ergo1 зимою б [уде] труднувато, бо не на свіжі сили прийдеться стрівати усякі пасажі, ну, та якось-то буде, може, буде ліпше, ніж думається,– speriamo!2 Розписалась я про глупість не в міру, та знаю, що воно тебе інтересує. Не бійся, мамочко, властиве, не було нічого надзвичайного, те ж, що й при тобі, трошечки сильніше, от і все. З діть-ли в Київ я не думаю їхать, тим більше, що не знаю, як бути з Дорого,– папа поїде в роз’їзди, і вона, зна­чить, була б зовсім сама. Драму свою я кончила, тепер виправляю. Другу роботу ще ні. Діти будуть в Києві в суботу. Як Лілині екзамени? Пишіть, на бога! Сподіва­юсь, гаразд? Твої хазяйські розпорядки справляє Окса­ночка, звичайно так-сяк; як встану, то вже ліпше попо­рядкую, а тепер прости! Бувай здорова! Цілую тебе і Лілю. Твоя Леся

ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

17 вересня 1896 р. Колодяжне 18 96

Люба моя Лілечко!

Ніяк я не візьму в толк з маминих листів, чи витри­мала ти зак[он] б[ожий], а про історію теж іще нічого не знаю, і дуже се мені прикро. Отже, не пишу «по­здравлений», основуючись на приказці: «Не кажи «гоц», поки не перескочиш». Чи хутко ж буде вже теє «гоц»? Як твоя вакансія в гімназію etc., etc.? У вівторок ти му­сиш мені написати листа, інакше «мы с вами незнако­мы», а тепер попроси написати виразно маму або кого з дітей. Мама передає мені поклон від Гамб[арова] – ergo, він приїхав? Напиши, який він має вид після літа. Досі не можу собі представити його інакшим, як він був в остатні дні перед виїздом. Він би не зле зробив, як­би написав мені пару слів. Як діла твого хом’ячка? Кла­няйся їй, як побачиш. Що Наталка? Чи найшла Ок -

___________________

1Отже (лат.).—Ред.

2 Сподіваймося (італ.).— Ред.

сана собі уроки чи роботу? Ледача дівчина – не пинте мені – бог їй суддя! Як там їх «житейские осложне­ния»?

Чи не бачила ти часом Френкеля – от іще хто нехай би «объяснил свое поведение»! ..Ну, як же тобі показався Київ т є п є р – се n’est pas gai, hein?1 – невже і тут можна сказати: «бывает хуже!»? Ах, що се за проклята яма сей город, і чого нас туди тягне? Се просто якийсі, психоз і більш нічого. Летіти на огонь – я розумію, але летіти самохіть в «пашенну яму» – се щось непевне А все-таки, а все-таки... «ничего, ничего, молчание!».

Ну, скажи мені, чи бракує тобі мене в Києві хоч трошки? Ми сей рік все одна другу щупальцями тор­кали, з сього занятія вийшло, здається, більше користі мені, ніж тобі, бо ти, здасться, не знайшла нічого ні но­вого, ні цікавого. Мені чогось часами чулося, що я тебе чимсь глухо роздражнюю, не то, щоб ти виражала мені се чимсь прикрим, а так я «всередині чувствовала». Чи правда се? Коли можеш і коли хочеш, скажи, а притім скажи і причину, може, се матиме які корисні для нас обох наслідки. Се правда, що ми з Мишею винні пе­ред тобою і, може, перед всіма вами, надто я. Мій егоїзм бессознательный, але великий, je m’en apercois2, поможи мені скинути се ярмо, не бійся, що, може, при сій операції як-небудь не дуже-то ніжно повернеш шию,– чей же, не зломиться! Тільки цінуючи мою мо­ральну подобу, май на увазі: «Mens sana in corpore sano!» Я знаю се краще ніж хто. Май сеє на увазі, але не забу­вай, що ти ж критик, і через те не дуже вдавайся в філан­тропію. Знай теж, що не завжди через егоїзм я немов від­далялась від тебе, я просто «щадила» тебе, і тут я, може, добре робила,– іі n’est jamais trop tard de connaitre la so uf france3.

Ти не хочеш, бути поетом-суб’єктивістом, писателем-«кровописцем» – нащо ж розтроюджувати тобі серце і розгвинчувати нерви не вчитаними, а живими типами Достоєвського? Для вас, мої дорогі сестри і брати, я хоті­ла б бути енергічною, міцною, з ясним, хоч і поважним, поглядом, з сильними руками, здатними до постоянної

___________________

1Це не весело, чи не так? (франц.).— Ред.

2 Я це спостерігаю на собі (франц.).— Ред.

3 Ніколи не буває пізно зазнати страждання (франц.)-— Ред.

і путньої роботи, з нормальним серцем і здоровою ду­шею – тоді мені нічого було б ховати од вас і вам було б на що подивитись, а тепер... суди сама! Бувай здорова, бажаю тобі всякого поспіху і цілую міцно.

Твоя сестра Леся

Хутко буде у вас пані Йорон, передай через неї мого кошичка, що Миша привіз, може, він мені буде потріб­ний.

Чи приходять італьянчики? Як шкода, що їх мати вес­ною так довго роздумувала. Але я сподіваюсь, що і те­пер не пізно, і, приїхавши, я приложу всі старання, щоб наладити діло, інакше се буде гріх на моїй совісті вічно. Коли можна, передай се їх матері і об’ясни, що в село я не могла їх взяти.

ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

24 вересня 1896 р. Колодяжне 18 96

Люба Лілечко!

Твій лист, посланий через п. Лісовського, я отримала, а той, що йшов по пошті, іде і досі або, може, перетво­рився в яке інше вещество. Як бачиш, система пошти при помочі «розпоротих зайців» була б найкращою, та де ж тих зайців стільки набрати?..

Ну, тепер кажу «гоц!», бо смішно було б думати, що ти можеш не витримати арифметики, коли вже інші ми­тарства перейшла благополучно і навіть «со славой».

Поздравляю тебе з зеленою сукнею і бажаю, щоб вона І була тобі до лиця, хоч і сумніваюсь, щоб се було так. Значить, буде сього року економія на учителях і на трам­ваї! Madonna ti guardera raia gentillissima sorella!1

Френкелю* моє найгциріше повіншування, невважаючи на те, що... а впрочім, бог йому суддя, йому було, певне, «не до солі» (a propos, що там його «Сіль»?), отже, й не до листів, окрім того, я винна перед ним, бо

не прислала йому жадних книжок, коли він просив писала тільки усякі дурниці, і вони-то, певне, одбили у нього охоту від кореспонденції зо мною – врешті се річ така, що до неї мені «не привыкать стать». Гамба. рову передай, що я дуже і дуже рада, що він буде у нас і що сподіваюсь сей рік не менше, а, може, й більше, його’ експлуатірувать, впрочем, се, головно, для його власної душі спасенія – відомо всякому, хто не кальвініст, що ся річ нікому даром не дається,– але тепер я лишаю його абсолютно в спокої, аж до покінчення екзаменів («по­желаний» не шлю жадних,– ти знаєш мій предрассудок на сей щот!) і не сподіваюсь і не прошу ніяких листів, уступаю своє невелике право на його увагу величній музі Уранії. Я б дуже інтересувалась, щоб п. Колесса заїхав до мене хоч на день, передай се мамі, і якщо вона не зна­ходить нічого против, нехай запросить його у Колодяжне від мого імені – се ж не бог зна який крюк. Запевни його як-небудь, що се для нього цілком безпечно і в українсько­му, і в «галичанському» смислі (в «галичанському» більш ніж безпечно, але ти йому сього не кажи). Так чи інакше, напиши, що вийде з моїми запросинами, я б хотіла се знати хутко.

Скажи мамі, що я можу «повременить» з приїздом у Київ, скільки їй се буде треба. Сама я розщитувала приїхать у Київ 29-го сього місяця (через 2 тижні від сього дня), але тепер через скарлатину не мояша везти Дорочку, а тут зоставляти саму на октябрь (призив-ний місяць) не випадає. Папа хотів би, щоб я зосталась тут з Дорою до ноября, а потім або забрала б її в Київ, або мама приїхала б сюди, або він сам був би з нею. Як бачиш, мій приїзд «лежить у богів на колінах». Влас­тиве, тепер з мене чи тут, чи в Києві користь невелика, бо я вже сама собі обридла з сею ногою; оце недавно подумала, що вона вже трохи поправилась, і сіла за пи­сання aufrichtig1 (не лежачи), а вона, проклята, так віддячила мені уночі і на другий день, що цур їй! Тепер знов краще, та дарма! Я вже їй не вірю, «elle ne m’in-sbire bas de la gonfiance»2, як говорить один мій знайо­мий швейцарець. Немало злить мене і «викарная боль»

(славненький термін?) в другій нозі – das ist ja schon iiberflussig1. Ну, та все це не нове, можна й кінчать.

Дора дуже жалує, що не можна їхати в Київ,– вона вже почала скучать трошки. Я не маю часу скучать – пишу дуже багато, хоч все по більшій часті (як звичай­но) «не к делу». Міцно цілую тебе і всіх наших. Fare thee well!2

Твоя Леся

О tempora, o mores!!!3 Се відноситься до Старицьких...

207. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

30 вересня 1896 р. Колодяжне 18 96

Люба мамочко!

Збиралась я ще вчора писати до тебе, та наші так заспішились до міста, що вже не було коли. Врешті, досі мусив отриматись мій лист до Лілі, то там видно, що ми, у всякім разі, «живі», якщо і не всі здорові, та, впро­чем, і то, можна сказать, здорові, бо я з своєю ногою «не щитаюся». Нога остатнього часу поправилась, але так, що від першого натрудження знов своє починає,– та чорт з нею, не стоїть писать, бо се вже іменно «наша пісня гарна й нова!»... По хазяйству не ходжу, та нема там так коло чого й ходить, варення варять Катерина і Дора, а я тільки дивлюсь, щоб не переварилось. Дроз-дик, як завжди, статкує, завів цілий куклинець і шпор­тається в ньому цілий день, бо надворі почались «дощі» (vous savez bien се que e’est, n’est се pas?4). На «Чес­ного хреста» Дора їздила в церкву, схопилась для того в 7 г., потім їй там стало дуже скучно, але вона вже не признавалась, тільки увечері, лягаючи спати (теж у 7 г.!), сказала мені: «І нащо то так довго правлять У церкві? Що там такого багацько читати?..» Зараз Мдно, що дитина вихована в «благочестивом семействе»; треба сподіватись, що колись на екзаменах переважить

__________________

1 Це вже таки занадто (нім.).— Ред.

2 Прощай (англ.).— Ред.

3 О часи, о звичаї!!! (лат.).— Ред.

4 Ви добре знаете, як воно є, чи ж не так? (франц.).—Ред.

і хрещену матір. Але ж і хрещена мати! Ну, після сього кажи, що нема «долі», «случаю» і т. п.; ні-ні, тут з самим законом причинності не справится! «Есть многое на свете, друг Горацио...»

Дуже було мені цікаво прочитати твою розповідь про «Світову річ», я дещо догадалася з коротеньких газет­них звісток, але, звісно, деталі тут багато значать. Добре що ти їм так твердо і рішуче дала наотмаш,– справді ж «всему есть предел», навіть і «нахрапу»! По-моєму, при сій історії і Лисенко та Старицький пописалися не як. друзі і приятелі, а як... mais passons le mot!..1 А Стари-цькому ся історія з твоєю «Світовою річчю» не про­ститься від мене (коли вже ти так все прощаєш) ні в сей жизні, ні в будущей – шкода, що йому не цікава моя думка, а то б я її сказала і знайшла б відповідний стиль. За остатні роки у мене взагалі «всепрощения» уменши­лось, дасть біг, і ще поменшає... Для наших драм, твоїх, моїх і Славинського, ми вже, певне, устроїмо «Theatre librе»2, а тим часом якось-то буде, а може, буде й так, що як виставимо свої драми «на императорской сцене», то будуть тоді наші «генії» перед нами на задніх лапках скакати – «прийде коза до воза». Finalmente vederemo!3 Як же там твоя «Отрута»? Впоряджена? Боюсь відповіді: «Я тут нічого не пишу...» А я пишу багато, і прозу, й вір­ші, і щось середнє між тим і другим; недавно написала чималий вірш «Поет під час облоги», мусить бути, ви­йшло непогано, бо навіть папа похвалив і порадив по­слати до друку. Voila!4. Ну, бувай здорова, хочу ще Уксускові написати. Цілую міцно тебе і наших учащих­ся, а Гамбарову кланяюсь. А що, дуже він «потерпає»? Бідний! «Попався, жучку, в панську ручку»! Ну, та, мо­же, «бог не видасть»... До побачення!

Твоя Леся

P. S. Почала було Дора сама листа сорочити, та щось не вийшло нічого, окрім Чорного моря, то вона й рі­шила: «Ти напиши, ти скоріше пишеш!» Воно таки лінь­кувате трошки!

Леся

_________________

1Проте залишмо це!., (франц.).— Ред.

2 «Вільний театр» (франц.).— Ред.

3 Нарешті побачимо! (італ.).— Ред.

4 Он як! (франц.).— Ред.


1747066999897455.html
1747158127671629.html
    PR.RU™